ІВАН ФРАНКО – ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Починаючи з юнацьких років, Іван Франко цікавився історією України. Про це красномовно свідчить список літературних – прозових і поетичних творів письменника з названої тематики. Зокрема, історична повість “Захар Беркут” (1883) про боротьбу верховинців з монголо-татарами в 1241 р., історико-філософська поема “Мойсей” (1905). Зазначимо, що цю поему він прочитав у залі будинку “Руська бесіда” по вулиці Січових стрільців, 24 м. Івано-Франківська (Станиславова, 1912). На честь цієї події встановлена меморіальна дошка. Також І. Франку належать повісті “Герой поневолі” (1904) про революцію 1848 р. у Львові, “Великий шум” (1907) про скасування панщини в Галичині. Фундаментальною історичною працею є “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”, де на основі документальних джерел науково обґрунтовано причини скасування панщини. Акцентовано, що рушійною силою революції було селянство.

Особливо захоплювався І. Франко історією Русі–України. Сучасна наука солідарна з думкою Каменяра, що одними з перших пам’яток дохристиянської писемності Русі слід вважати договори з греками 911 і 944 років. На основі договору 911 р. відомо, що у східнослов’янському суспільстві існував звичай складати угоди в письмовій формі. А тексти писали у двох екземплярах і підписувались як Руссю, так і Візантією. Багато займався Іван Франко вивченням літописів, вказавши на їх південноруське походження. Його думка про можливість здійснення літописних записів ще в ІХ ст. не втратила актуальності й у наші дні.

Іван Франко звернув увагу на те, що Кий перший із східнослов’янських князів провів військовий похід на Візантійську імперію. Ця точка зору про створення давньоруської держави до середини ІХ ст. знайшла сьогодні обґрунтування в працях сучасних українських істориків Валерія Смолія і Валерія Степанкова.

Ведучи боротьбу проти поширення у той час “нормандської теорії” утворення давньоруської державності, І. Франко зазначив, що саме “старе національне ім’я Русь не було імпортованим варязьким прізвищем, але місцевим виплодом південноруської, спеціально полянської, київської державної організації” [І. Франко, т. 41, с. 196]. Його думка знайшла визнання у вітчизняній лінгвістиці.

Цікавим є переклад І. Франка з французької мови книги графа де Ке де Сент-Емура “Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа” (Львів, 1909). У ній на основі документальних матеріалів подано життєпис дочки Ярослава Мудрого, яка в 1049 р. стала дружиною короля Генріха І, а згодом і правителькою Франції.

Таким чином, праці Івана Франка з історії України і в наш час залишаються актуальними, науково сучасними і перспективними у напрямі подальших досліджень.

Ярослав Треф’як,

кандидат педагогічних наук, доцент,

завідувач кафедри педагогіки та психології ІФОІППО