Жіночий дискурс західноукраїнських споминів про Івана Франка

Вітчизняна спогадова спадщина минулого дає різноманітний матеріал про характери наших діячів та їх життя. Мемуари ж західних теренів України першої половини ХХ століття – неперебутня й оригінальна сторінка рідної літератури, в якій зустрічаємо багато спогадів про письменників, зокрема цьогорічних ювілянтів – Василя Стефаника, Лесю Українку, Івана Франка та інших. Цікава лектура споминів може й повинна бути використана на уроках української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах…

Серед численних спогадів про І. Франка, яким характерні загалом, як і будь-яким мемуарам, суб’єктивність, сповідальність, ретроспективність, автобіографізм, елементи літературної критики, епістолярні вкраплення, розлогі цитування тощо, маємо низку жіночих споминів (такими називаємо, апелюючи до класифікації І. Кревецького, ті, котрі належать авторству т. зв. слабшої половини людства). Вони, ці спомини, повноцінно ввійшли в останнє, найбільш повне, видання «Спогадів про Івана Франка», упорядковане професором Михайлом Гнатюком (Львів, 2011). На деяких споминах жіночої статі, оскільки вони майже не привертали уваги науковців, ми й хочемо коротко зупинитися, співставляючи їх із т. зв. чоловічими мемуарами…

Спогадувачі-чоловіки, як зауважуємо, час від часу звертали свою увагу на зовнішність письменника. Зокрема, у споминах І. Коссака читаємо: «Стать Івана Франка залишилася дуже чітко в моїй пам’яті. Рослий, плечистий, прямий, … з чорними вусами. Одягався, як дооколишні селяни: літом полотняний кафтан, восени ходив у сіряку, зимою був на нім товстий кожух…». І, попри це, зі сторінок спогадів мужчин постає захоплення працездатністю українського митця.

Жінки, які, як і автори-чоловіки, реалістично, без прикрас, описували зовнішність і, більше того, пізніший сімейний побут письменника, чого майже не знаходимо в мемуарах чоловіків, захоплюючись генієм Франка, називаючи його «духовним велетом галицької землі», «Каменярем», «нашим Мойсеєм» тощо. Такий, зауважений жіноцтвом, дисонанс між зовнішністю, умовами сімейного життя та внутрішнім світом героя лише відтінив, увиразнив особу нашого письменника.

Звичайно, прикмети зовнішності Каменяра подають і жінки. Тут жіноче мемуарне письмо має свої особливості. Хоча часто-густо представниці прекрасної статі теж акцентують увагу на одязі митця, однак прикметним є те, що зовнішній вигляд Франка, як і його одежа, як не дивно, не приваблювала сучасниць під час їх перших знайомств. У Михайлини Рошкевич, зокрема, читаємо: «Зміряла його відразу від стіп до голови і відчула неприємне враження». Таке враження робила насамперед одіж митця: «Вразило мене його убрання; і так, як нині, ще бачу його в чорнім довгім сюртуці, в крацястих штанях, в чоботах з довгими халявами…»

Такі ж почуття опанували під час першої зустрічі й Клементину Попович: «…показалась постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, а ніколи в світі за того вітхненного співака Божого! – і коли отак знічев’я я побачила ту пломенисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, – я в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку…» Ці відчуття авторка назвала «першим фатальним враженням». Пізніші зустрічі та більш глибші знайомства приглушать ці перші враження.

Катря Гриневичева, кладучи «жменю барвінку на велику могилу» Каменяра, теж не забарилася передати свої перші відчуття від зустрічі з митцем: «… пологою вулицею… йшов темно закутаний незамінний мужчина, рудоволосий, з сухими рисами вдумливого обличчя, і, ні на що, крім дороги, не обертаючи турботного зору, стремився бистро униз. Його виношена згортка з довгою пелериною отерлася о придорожну купу цегли, краї широкого капелюха були зім’яті». Це був той, котрому мисткиня вважала за потрібне (мріяла) при першій зустрічі поцілувати руки…

Жіночі спомини про Франка відкривають, зрозуміло, на відміну від чоловічих мемуарів, найпотаємніші сторінки життя письменника, котрі стосуються кохання. Зокрема, мова тут може йти про маловідомі мемуари Марії Білецької, котра переповідає про стосунки письменника з її сестрою Ольгою Білінською. З переданих споминів, де авторка посилається на листування закоханих, наведеної поезії зі збірки «Зів’яле листя», особистих коментарів мемуаристки тощо відтворюємо картину особистих стосунків, коли «не зривали, а розійшлися добровільно» дві сильні натури. До слова, саме ім’я «Ольга» згадував І. Франко під час знайомства з Клементиною Попович, про що вона писала так: «…я, опановуючи перше фатальне враження (йдеться про те враження, яке зробив на поетку зовнішній вигляд письменника, на що ми вказували вище. – М. Ф.), витягнула привітно свої долоні до нього і вже без відрази вложила їх в його рудими плямами поцятковані і рудим волоссям покриті руки. Блакитні очі звеселіли знову, а вуста ледве чутно шептали: “Оля! Оля!” (Це ім’я його найпершої і, здається, єдиної “дійсної любові”, на яку я мала бути схожою)». Була в житті поета, зауважимо, ще й інша Ольга – Рошкевич… Про пізнішу зустріч І. Франка із О. Рошкевич у Коломиї та свої враження від неї надзвичайно майстерно згодом напише Ірина Вільде…

Рядки мемуарів М. Білецької, в яких йдеться про розрив стосунків закоханих, наближаються до поезії: «Лукава доля глузувала. Вона злорадно дивилася на холодну маску, що придавлювала ясне полум’я душі. Гордість, славна прикмета людської психіки, відіграла на тому місці злочинну роль…. Голос зболілої душі блукав у повітряних безмежних просторах. По довгій мандрівці доторкнувся крилом струни душі поета. Вона задзвеніла:

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль…».

Окремо, на наш погляд, варто сказати про флористичні образи та мотиви у жіночих спогадах, присвячених Франку. «Пов’ялі жасмини» в К. Попович, незабудки, ясно-зелене листя папороті та інші в У. Кравченко (її спомин так і називається «Пісня і квіти для нього (йдеться про Каменяра. – М. Ф.)») передають особливу ауру залюбленості в особі та творах великого митця.

Ми зупинилися лише на деяких прикметах західноукраїнського жіночого спогадового дискурсу про Івана Франка, який засвідчив, що Каменяр зображався у спогадах жінок без прикрашування, без золотих п’єдесталів, – таким, яким був насправді. Ліричні акорди цих споминів стають справжніми перлинами вітчизняного спогадового дискурсу, допомагають зрозуміти почуття митця та тих, хто його оточував. Західноукраїнські жіночі спомини перших десятиріч ХХ століття – одна з оригінальних і самобутніх сторінок вітчизняної мемуарної літератури.

Ці наші студії, вважаємо, можна й треба продовжувати далі…

Марія Федунь,

доктор філологічних наук, професор Івано-Франківського ОІППО